Sitting Bull

Досягнення

Біографія

Наукова робота

«Та, хто зруйнувала міф про Новоросію»

31.01 – 140 років від дня народження Н. Полонської-Василенко, української історикині, археологині, архівістки.

"Рік за роком, архів за архівом і на Україні, і в центральній імперії, і в Криму, сотні, тисячі дорогоцінних документів - знаходить, визбирує, систематизує і вивчає талановита дослідниця, перед творчим зором якої поволі встає грандіозна картина становлення нової України ..." Олександр Оглоблин

Література за темою:1. Київський національний університет імені Тараса Шевченка: Незабутні постаті / упоряд. О. Матвійчук. – Київ: Світ Успіху, 2005. – с. 267-268. 2. Полонська-Василенко Н. Д. Видатні жінки України / Н. Д. Полонська-Василенко. – Київ: ЦУЛ, 2020. – 162 с. 3. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України : у 2-х т. / Н. Д. Полонська-Василенко. – Київ: Либідь, 1995 – Т. 1: До середини XVII століття. – 3-тє вид. – Київ: Либідь, 1995. – 672 с. 4. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України : у 2-х т. / Н. Д. Полонська-Василенко. – Київ: Либідь, 1995 – Т. 2: Від середини XVII століття до 1923 року. – 3-тє вид. – Київ: Либідь, 1995. – 608 с. 5. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України (1900-1923) / Н. Д. Полонська-Василенко. – Київ: Либідь, 1991. – 136 с. 6. Полонська-Василенко Н. Д. Спогади / упоряд. В. Шевчук. – Київ: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2011. – 542 с. 7. Ясь О. В. Полонська-Василенко. Спогади / О. В. Ясь // Український історичний журнал. – 2012. – № 5. – С.199-201.

Молода історикиня активно цікавилася археографією. Вивчаючи архіви Катеринослава, вона познайомилася з Дмитром Яворницьким, а згодом написала у спогадах, що хотіла поставити видатному історикові питання: «Чому Новоросію, яка постала на місці Запоріжжя, не вважають Україною?». Проте так і не наважилась. В архівах Києва, Одеси, Сімферополя, Москви, Петербурга вона ретельно визбирувала документи, зокрема з історії розбудови Південної України XVIII століття, ордери князя Потьомкіна. Результат активної археографічної діяльності вченої – вихід у світ праці «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом» та посада асистентки при київській кафедрі історії Росії й методики історії (не України, хоча Емський указ уже формально скасовано). Там вона мала певні можливості для реалізації як науковиця, але точно не українська. Тому 1917 року Полонська-Василенко була серед ініціаторів заснування Українського археологічного інституту в Києві та обрана вченим секретарем цієї інституції. Під час Визвольних змагань, коли чоловіки пішли на фронт, два роки завідувала Музеєм старожитностей Київського університету. Репресій щасливо уникнула, якщо вважати репресіями розстріл чи арешт. Проте справа-формуляр у відповідних органах на неї була заведена. Її праці 1920-х і 1930-х років присвячені саме українській колонізації порубіжжя. Зокрема дослідниця пише про втікачів у Південній Україні кінця XVIII століття, майно запорозької старшини й гірничу історію Донбасу. Наталії Полонській-Василенко вдалося використати антиімперську радянську риторику і в своїй монографії «Колоніальна політика російського царату на Запоріжжі» показати царську імперію не цивілізатором, а колонізатором. Олександр Оглоблин зауважив, що дослідниця «відвоювала Південну Україну від Москви, яка привласнила її собі, найменувавши Новоросією». Так замість імперського дискурсу «колонізації Новоросійського краю» постав національно-державницький погляд на заселення Степової України. Серед усього, що встигли зробити українці під час боротьби з двома тоталітарними режимами у Другій світовій війні, помітною є діяльність Музею-архіву переходової доби в Києві, до якого долучилася й Наталія Полонська-Василенкою. Заклад діяв з березня по жовтень 1942-го в одинадцятьох кімнатах будинку на Алєксандерпляц, 8 (нинішній Контрактовій площі). У музеї експонувалась постійна виставка про знищення пам’яток архітектури України більшовиками. Директором Музею-архіву переходової доби був міський голова Києва у вересні-жовтні 1941 року, історик Олександр Оглоблин, а науковими консультантами – Наталія Полонська-Василенко, Світозар Драгоманов, Петро Курінний. За свою проукраїнську позицію Наталія Дмитрівна зазнала утисків та загроз від Росії і вже в еміграції написала: «По всіх місцях, де оселилися українці… вони дбають за національне виховання дітей, охорону молодого покоління від денаціоналізації».

Європейський період20 жовтня 1941 р. Наталію Дмитрівну призначили директором Інституту археології відновленої УАН. Вже у грудні того ж року вона очолила ЦАДА, де займалася упорядкуванням архівних документів. Після приєднання (в травні 1942 р.) ЦАДА до Головного історичного архіву ім. В. Б. Антоновича на правах відділу давніх актів, Полонська-Василенко очолила цей відділ, де працювала до вересня 1943 р. Їй вдалося повернути унікальний комплекс актових книг, що становили єдиний масив джерел з історії Правобережної України ХVІ-ХVІІІ століття та інші історичні документи. 19 вересня 1943 р. Наталія Дмитрівна разом із чоловіком і групою науковців виїхала до Львова. На початку 1944 року, коли радянські війська просувалися все далі на Захід, вона отримала запрошення викладати українську історію в Українському вільному університеті (УВУ) в Празі. Через деякий час переїхала до Мюнхена, де разом з іншими українськими вченими-патріотами почала активну роботу з відновлення Українського вільного університету. Мюнхенський період став апогеєм наукової творчості Наталії Полонської-Василенко. В еміграції вона опублікувала численні дослідження з історії України Х-ХІV ст. Читала курс історії України, була деканом філософського факультету УВУ. В 1946 р. вчена працювала на кафедрі історії української церкви Української православної богословсько-педагогічної академії. У 1964 р. вона стала одним із співзасновників Українського історичного товариства, що об'єднувало науковців еміграції. 1947 року її обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, 1948 - Української вільної академії наук, 1953 - Міжнародної академії наук у Парижі. У 1969 р. вийшла друком книжка Полонської-Василенко "Видатні жінки України", де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок починаючи від княжої доби. Наталія Дмитрівна - авторка майже 200 наукових праць, які становлять золотий фонд української історіографії в царині історії Запоріжжя та Південної України XVIII ст. Підсумком усієї наукової діяльності історикині стала двотомна "Історія України" (1973-1976). Репринтне відтворення мюнхенського видання цієї праці в Україні - визнання заслуг науковиці перед Батьківщиною.

Підрадянська наукова діяльність.Доля жінки і науковиці у Наталії Полонської-Василенко була нелегкою. Їй довелося пережити чимало випробувань і драматичних подій, тернистим був і творчий шлях дослідниці. Напередодні Першої світової війни та після неї відбулося становлення Наталії Дмитрівни як педагога та вченого. Потяг до архівних пошуків, наукової роботи спрямували інтерес Полонської до історії Півдня України XVIII ст. Її цікавили заселення краю, його адміністративний устрій, історія Запорозької Січі. У творчому доробку науковиці особливе місце посідають археографічні студії. Починаючи з 1914 року Полонська плідно працювала в архівах Києва, Москви, Одеси, Сімферополя, Катеринослава. На той час вона була дійсним членом Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва, Історичного товариства Нестора-літописця, Таврійської вченої архівної комісії. Розшукувала і готувала до друку унікальні матеріали, більшу частину яких і оприлюднила: матеріали з історії Нової Січі, історії Південної України XVIII ст., ордери князя Г. Потьомкіна. За допомогою А. Кримського їй вдалося влаштуватися спочатку тимчасовим співробітником ВУАН, потім реєстратором Центрального архіву давніх актів (ЦАДА). Одночасно вона відновила свою діяльність, зосередившись на вивченні архівних матеріалів з історії українського козацтва. В середині 1920-х років Н. Полонська-Василенко остаточно сформувалась як учений-україніст. У 1927 році вона відновила викладацьку роботу як професор Київського художнього інституту, де до 1932 р. читала курс з археології. У травні 1929 р. вона почала працювати в комісії, що вивчала соціально-економічну історію України ХУІІІ-ХІХ ст. Через рік Н. Полонську-Василенко обрали дійсним членом археологічної комісії ВУАН, яку очолював М. Грушевський. У 1930-ті роки вчена зазнала цькувань і гонінь нової влади. Її спочатку переводять на принизливу посаду лаборанта, а у 1934 р. звільняють з ВУАН. У 1935 році в її житті сталося непоправне лихо, помер академік Микола Василенко, її другий чоловік. Того ж року радянська влада ліквідувала цвинтар на Аскольдовій могилі, і були знищені могили її батька й матері. Після кількох років безробіття, хвороби, самотності у 1937 р. Н. Полонська-Василенко влаштувалася спочатку старшим бібліографом Інституту економіки АН УРСР, згодом старшим науковим співробітником відділу феодалізму Інституту історії АН УРСР. У жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві, оминувши ступінь кандидата, на підставі рукописних і друкованих праць вона захистила докторську дисертацію "Очерки по истории заселення Южной Украины в середине XVIII в. (1734-1775 гг.)". Водночас Полонська-Василенко відновила і свою викладацьку роботу. Протягом 1940-1941 рр. вона читала спецкурс з історії України на історичному факультеті Київського державного університету, де була обрана професором. Одночасно працювала на посаді старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР.

31 січня (13 лютого)1884 року в Харкові у збіднілій дворянській родині генерала та військового історика Дмитра Меньшова народилася донька Наталія – майбутня історикиня, архівістка, перша жінка приват-доцент Університету святого Володимира у Києві – Полонська-Василенко. У 1889 році родина Меньшових перебралася до Києва. Там дівчина закінчила в 1900 році Фундуклеївську Маріїнську гімназію, Вищі жіночі курси, пізніше – історико-філологічний факультет університету. В 1906 році вийшла заміж за прапорщика С. Полонського, проте шлюб виявився невдалим... З 1912 року вона – асистентка історії на Вищих жіночих курсах, згодом – приват-доцент Київського університету. У квітні 1923 року одружилася з відомим українським вченим та державним діячем (колишнім міністром народнї освіти в уряді П. Скоропадського) Миколою Василенком. Вже у вересні його заарештували, засудили до 10 років ув'язненя за "контрреволюційну" дяльність, а дружину звільнили з усіх посад. Наталія Дмитрівна добилася амністії для Василенка та справедливості для себе. У міжвоєнний та воєнний період вона – професорка Художнього інституту та Київського університету, співробітниця Української академії наук, в еміграції – професорка Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсна членкиня Українського історичного товариства та Міжнародної академії наук у Парижі. Написала понад 200 наукових праць з археології, історії України, Української Церви, підготувала спогади та посібник «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом». Головною своєю науковою працею Наталія Дмитрівна вважала двотомну «Історію України». Перший том був виданий 1972-го року, а другий – вже після смерті дослідниці у 1976 році. Українець Роман Шупер протягом шести років перекладав двотомник німецькою: «Це була ... перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі. Вразило... те що вона розпочала свою кар’єру ще в «підсовєтській» Україні, в Східній Україні, в Харкові і цю роботу 30-х років продовжила після війни вже у Мюнхені. Я знав її як надзвичайно скромну людину... така виважена, спокійна жінка». Вона була представницею історичної школи учня Володимира Антоновича – Митрофана Довнар-Запольського і першою в підрадянській Україні жінкою зі званням доктора історичних наук. З 1951 року зі своїм третім чоловіком економістом Олександром Моргуном жила в Німеччині у будинку для літніх людей в містечку Дорнштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберг). Померла 8 червня 1973 році у Дорнштадті, там і похована.