Електронна книга

Читати

Тато читає

* Збірка для родинних читань * Рівне 2022

Далі

Початок

Початок

Зміст

Татів марафон. Євгенія Пірог...........2

Дивовижі чарівної липи. Максим Парфіненко.......................10

Йшов по річці корабель. Євгенія Пірог.......................................3

Мої книжки. Павло Руденко.............6

Кріт і кріп. Микита Лукаш................7

Місто з шоколаду. Микита Лукаш...8

Тигри не леви. Микита Лукаш.........9

Чистомовки. Ольга Шевчук...........16

Сирена береже. Іванна Голуб.......18

Думай та дій. Євгенія Пірог.......... 19

Разом з татом. Марія Солтис-Смирнова.................25

«Татусю, почитай-но мені казку!». Олександр Афонін........................ 27

Зміст

Татів марафон

Марафон у нас чудовий ‒ татусевий і книжковий. Маємо книжок багато, хай читає кожен тато! 6 Сергіїв, 3 Андрія, 2 Павла і 2 Сашка залюбки в бібліотеці вже читали дітлахам.Нумо, тат рахуй скоріш, починаймо мега двіж! Віктор, Ігор, Костянтин, Олексій та Любомир, Володимир, Макс, Єгор, Леонід, Олег, Юрко.Це крутіше, ніж в квача: Книга ‒ наша СУПЕР гра. Євгенія Пірог

Дощ полив усе навколо, змок садок, промокло поле, а Марка, Павла та Олю врятувала парасоля. *** Ягід кущ пташки знайшли, дві ‒ Марійці принесли, три ‒ Наталці та Олежку, а тобі ‒добірних решту.

Йшов по річці корабель

***Киця вчила кошенямити вуса із рання. Юрчик довше спав ‒ вусів ще не мав. *** Паслись небом вівці білі, хутром небо позначили. Вийшло сонце ‒ хмар нема, раді Катя та Ілля.

Далі

Зміст

*** Їжачки вночі гуляли, спокій Сонін чатували, як побачили котиська ‒ вмить на спинках голки зблисли. *** Зайчик гриз врожай у полі: огірок, буряк, квасолю.А капусту й морквузалишив Єгорку. *** Тарасик башту майстрував, великі кубики складав: червоні, жовті, сині ‒ він будівельник нині.

*** Потяг тягне три вагони,в них є борошна дві тони:рейками, не навпрошки. Будуть Васі пиріжки! *** Фарби дітям помагали, Разом з ними малювали: Оленка ‒ машинку, Микола ‒ рибинку.

*** Песик м’ячик доганяв, радо бігав і стрибав. П’ять, чотири, три: нумо, Ромчику, стрибни! *** Посадила Надя квіти, взявся їх Славко полили, а мала Маринка з братом Чудувались ароматом. ***Йшов по річці корабель із далеких із земель, віз вантаж без втоми до рідного дому.

Зміст

Мої книжки

Мене звати Борислав. Я вже великий і навіть ходжу до садочка. Він називається «Здоров’ячок». Якщо показати на пальчиках п’ять разів по десять, додати п’ять і ще один ‒ це буде номер мого садочку. Як ви зрозуміли, я вже трішки знаю математику. Це завдяки мамі. Тато каже, що вона фізик, але я ще не знаю, що це. Мій татко дуже полюбляє читати, а я люблю, коли він читає мені перед сном. Я маю улюблену казочку про їжака, котрий шукав собі домівку. І знаєте, що? Він її знайшов! Коли я засинаю, їжачок мені сниться. Ще тато говорить, що у бабусі багато книжок, і коли я навчуся читати, вона віддасть їх мені. Недавно ми були там, де дуже багато книг. Це місце зветься бібліотека. Там можна брати додому які завгодно казочки. Тато пообіцяв, що скоро ми повернемось туди і виберемо найкращу казку. А тепер я готуватимусь спати. ‒ Борисла-а-а-ве! ‒ кличуть мене тато з мамою. Зараз я почищу зуби і піду в ліжко, біля якого чекає книжка від бабусі. Цікаво, про кого сьогодні буде казка? Про слоника чи зайчика з лисичкою? Щоби дізнатися, я попрошу: ‒ Тату, почитай! Павло Руденко

Кріт і кріп

На городі вперше кріт навесні посіяв кріп: «Щоб морквяному салату з буряком смаку додати, до звичайних взяти слід і новий коренеплід». Час минав... Крота родина дочекалася морквини. Кріт на стіл серветки стелить: є буряк, вже й кріп «до стелі» ‒ не з’явились у землі корінці бодай малі! «Прикро, кропу не побачив ‒ не схотів рости ледачий?» ... Нагорі жалівся кріп, що забув про нього кріт. Микита Лукаш

Зміст

Місто з шоколаду

Мріяв я, що добре б мати Ціле місто... з шоколаду. Мов солодке справжнє чудо ‒ Шоколадні всі споруди! Привели доми до ладу: І цеглини з шоколаду, І дахи, і вікна, стіни ‒ Не лишилося й шпарини.

Шоколадні теж майдани, Викладали їх старанно. Вразилися перехожі: «На бруківку дуже схоже!» Літаки зринали в небо Шоколадні ‒ те, що треба. Я б усе поклав до рота Й смакував аж до суботи! ...Десь у мріях добре мати Диво-місто з шоколаду.

Микита Лукаш

Тигри не леви

Тигр тигриці говорив: «Як шкода, що ми без грив... Ми були б тоді, як леви: Я король, ти королева!» Підморгнула тигру жінка: «Ти у мене, мов картинка! Що такого? Грива й грива. Чорні смужки ‒ це красиво: Нині модні, як і завтра. Не засмучуйся, не варто! Чорний на рудому тлі ‒ Це «писк» моди взагалі! Одяг левів не яскравий ‒ Зі смаком-бо кепські справи. На прохання в перукарні «Доберуть перуки гарні». Микита Лукаш

Зміст

Дивовижі чарівної липи

Ця історія трапилася у затишному містечку, де живуть веселі, працьовиті люди, широка річка виблискує дзеркалом у променях сонця, зеленіють могутні дерева й чарівні липи. Саме тут живе Артемко, точнісінько такий же хлопчик, як і багато інших. Він вже школяр, і досить старанний. Нарешті надворі ‒ літо, тож всі друзі цілісінький день гуляють у дворі. Мама й тато Артемка зранку йдуть на роботу. Він дивується, чому у школі канікули є, а в батьків нема? Чому після роботи батьки не роблять уроки? Невже лінуються? І ще безліч запитань і вдосталь вільного часу. Вдома Артем лишався з бабусею, котра чомусь не ходила ні до школи, ні на роботу. Він вирішив, що бути бабусею ‒ найкраще: можна цілими днями робити, що заманеться! Проте чомусь бабуся щодня в’язала шкарпетки. І ще готувала найсмачніші в світі вареники з сиром ‒ справжні велетні! Трійко їх вистачає, аби наїстися досхочу. А в супермаркетах вареники маленькі: до бабусиних не доросли. Артемко спитав, чи вони не хворі. Мама усміхнулася... А ще бабуся розповідала Артемкові чудернацькі історії про магічних істот природи, котрі населяють наш світ, та на очі не показуються ‒ хіба, як заслужиш їхню довіру. Є істоти добрі, а є ‒ надто злючі, з такими не варто мати справу.

Водяні істоти живуть у водоймах, бува, граються з рибалками. Повітряні, обернувшись взимку на пронизливий вітер, пощипують дітям щічки. А найбільше істот земляних: вони ховаються у деревах і травах, оберігаючи їх. Деколи люди забувають, що довколишня природа ‒ жива. Тоді ці магічні створіння затято обороняються... Онук не знав, чи вірити бабусиним захоплюючим розповідям, однак, хотілося їх слухати ще й ще. Неподалік двору, де живе наш головний герой, ростуть липи. Могутня зелена стіна дерев дає гарний затінок у спекотну днину, а коли вони починають квітнути, солодкий липневий аромат, здається, розливається не лише подвір’ям, а на цілий світ! Певно, його розносять легким вітерцем ці невидимі людському оку повітряні створіння. Побіля самих дерев чути бджолиний гул: хазяйновиті комахи дбайливо збирають липовий нектар. Артемко з друзями, Сашком та Васильком, вирішили назбирати липового цвіту, аби зимовими вечорами пити пахучий чай і згадувати теплі літні дні. Тож заходилися рвати якомога більше духмяного квіту. Дуже швидко суцвіття з низьких гіллячок були обірвані, та схотілося іще. ‒ А давайте підставимо ящика і рватимемо з нього, ‒ запропонував Сашко. ‒ Слушна ідея, ‒ згодився Василь і разом з Артемом притягнув підставку.

Далі

Зміст

Вийшло не дуже практично, бо поміщалися на ящику по одному. Недовго роздумуючи, Сашко відламав чималу гілку із цвітом та жбурнув друзям. ‒ Ось, обривайте, так і лізти нікуди не треба! ‒ радо вигукнув він. ‒ Хлопці, ламати дерево ‒ не добре, ‒ зауважила сусідська Іванка, неподалік спостерігаючи за ними. Хлопчаки пропустили це мимо вух, справа цілком поглинула їх. Зламані гілки валялися, інші, надірвані, безсило хилилися додолу. Додому Артем прийшов сповнений гордості: він мав цілий пакет золотистого цвіту, який бабуся засушить на лікувальне зілля. Стомлений, він спокійно заснув... Раптом уві сні хлопчик знов опинився біля липи. Він помітив, що дерево оточено дрібними зеленкуватими створіннями, котрі нагадували людей. Засмучені, вони бідкалися, дехто з них нестримно плакав. Аж тепер Артемко зрозумів, що вони накоїли. Дерево було домівкою цих чудних створінь, а вони з друзями, не подумавши, її зруйнували! Хлопчик спостерігав, як ці малі дивовижі намагаються полікувати понівечене гілля, загоїти рани терплячому велетню, що слухняно хитає зеленою скронею. Стид обпік Артемка...

Зранку він прокинувся у поганому настрої: сон не давав спокою. Сором за зроблене переповняв душу. Поснідавши, хлопчик стрімголов побіг до друзів.Він пояснив Василю та Сашкові, як негідно вони вчинили, однак Василь сказав, що це нісенітниці, і що дерево нічого не відчуває. Насуплений Сашко уважно слухав, тоді тихо вимовив: ‒ Ти, Василю, як собі хочеш, але ми вчинили зле, тож мусимозалагодити провину. Двійко хлопців нашукали вдома невеличкі ганчірки й взялися липу лікувати: перев’язали поламане гілляччя, і щоб ніхто не зашкодив дереву, огородили його кілочками. Василь лиш остороньпосміювався. Завершивши роботу, Артемко пошепки мовив до дерева: ‒ Вибачте нас, будь ласка, ‒ він вірив, що магічні істоти, які мешкають у деревах, неодмінно його почують, ‒ ми не мали наміру вас скривдити. Ми хотіли нарвати цвіту на лікувальний чай. Нам дуже соромно, що так бешкетно повелися. Обіцяємо такого більше не робити. Несподівано щось злегка торкнулося Артемкової щоки. Він обернувся й побачив гілку, якої тут раніше не було: вона привітно гойдалася поруч. Маленькі невидимі дивовижі, які

Далі

Зміст

зазвичай ховаються від людей, доліковували надламані гілки. Найстарший та наймудріший з них уважно спостерігав за хлопчиком, котрий прийшов щиро перепросити. Тож цей дух природи торкнувся дитячого обличчя на знак того, що деревні мешканці прийняли вибачення, яке йшло від чистого серця, і не тримають зла. Звістка про сумлінного Артемка від деревних духів перейшла до земляних, а від них – і до тих, що мешкають у воді. Добрі новини про хороші вчинки розлітаються швидко. Минув час, літо скінчилось. Все б добре, та несподівано прийшла війна: на Артемкову країну напала зла величезна навала, і його тато пішов боронити рідну землю. Хлопчик дуже хвилювався за татка, особливо, коли той довго не телефонував додому. Мама теж хвилювалася й тихенько плакала. І тоді Артем згадав про липу та її дивовижі, згадав їхній чарівний дотик. Саме у них він вирішив просити допомоги, адже бабуся розповідала ‒ все у світі пов’язане між собою: дерева, земля, вода, повітря, на якій би відстані воно не перебувало. Може, сили природи зможуть допомогти у важку годину? Наступного дня він пішов до липи. Гілки добре зрослися, дерево звично хитало могутньою кроною. Артем притиснув долоню до стовбура й подумки попросив всесилу природу допомагати татусю, де б він не був.

А тато, що мужньо боровся зі злими силами, лежав нині поранений на сирій, спопелілій землі. Він важко дихав, сил підвестися бракувало. Утім, зненацька стало коїтись щось дивне: чоловік відчув, як тепло від рідної землі зцілює його, поволі огортаючи магічною ковдрою. Ноги, руки й усе тіло більш не вчувалися надміру важкими. Біль вщухав... Якусь живу силу несли земля, трави, повітря! Правду казала бабуся, все у світі єдине. Маленькі мешканці древньої липи відповіли хлопцю добром, закликали помочі у природи, а для таких сил немає неможливого. Так, це була та підтримка, котрої син благав для свого батька! Саме тоді до пораненого вояка дісталися побратими, аби надати першу допомогу й врятувати. Наступного дня тато зателефонував і мамі, і Артемкові. Стало зрозуміло, що все буде гаразд. Артемко татові і про диво-липу розказав, і про Василя: як той грався з котом і ненароком гепнувсь у великий кущ кропиви. Певно, про бешкетника теж не забули маленькі господарі магічногодерева. Завжди варто пам’ятати: все довкола нас є живим і потребує любові й тепла. А за дбайливе піклування природа з радістю віддячить. Адже у неї є помічники ‒ любов і невидимі чарівні дивовижі... Максим Парфіненко

Зміст

Чистомовки

***Соломія, Софія, Світланка, Серафима, Стефанія, Санька,Сім сестричок, де меншенька Стася, В стозі сіна шукають Івася. *** Полем плентався Петро,Петру в потилицю пекло, Спекотна п’ятниця була,Та ще й полуднева пора.

***Чудна Черепаха чотири добичвалала в Черкаси до чоботарів,щоб зшити червоні зручні чобіткина всі черепаші чотири ноги.Коли у четвер чверть дороги здолала,Забула в Чернігові гроші ‒ згадала. Чом через чагар чеберяє вона?Назад чимчикує чванлива Чудна. Ольга Шевчук

Зміст

Сирена береже

Ми сьогодні всі герої ‒ вояки тримають зброю, Україну захищають.Хоч сирени в нас лунають,а ти іграшку бери ‒ і мерщій спускайсь згорив укриття. Бо знають діти‒треба тихо посидіти:поки ЗСУ воює,хай нас ворог не почує! Не знайде і не побачить,бо всі граються,неплачуть. Добре, що сирена є, нас старанно береже. Хоч лунає ‒ не злякає: треба йти до укриття, щоб уберегти життя. Іванна Голуб

Думай та дій

Крізь щільні квітчасті штори поволі пробивалося ранкове світло. Щось різко застрекотало знадвору. Андрійко схопився. Спросоння здалося, що за рогом бабусиного будиночку торохкотить автомат. Він чувтаке раніше, взимку. Тоді ще поночі мама, бліда і перелякана,вбігла до його дитячої кімнати у їхній новій квартирі. ‒ Андрійку, дитино, проки-дайся! ‒ мовила тихо.‒ Мусимо їхати до бабці. Я Маринку зберу, а ти хутчіш вдягайся. ‒ Зараз? Мам, іще темно надворі, глянь... ‒ хотів був відгорнути блакитну фіранку у пухкі білі хмаринки. ‒ Неможна до вікон! ‒ перехопила Андрійка мама. Там щось гуркотіло, наближалося, ревло дужче. Наче динозаври із Андрійкового сну, який іще не вивітрився. Глевкий зимовий світанок перерізали лопаті гвинто-крилів. Зревів літак, просипів другий. На звичний шум аеродрому за вікном не схоже. ‒ Це вороги? Вони вже тут? ‒ остаточно прокинувся хлопчик, з’їжившись від скреготу танків і ляскоту автоматів. Андрійко вперше почув, як звучить війна. За мить несамовито гупнуло. Новенька люстра-літачок ‒ подарунок онукові від дідуся з бабусею, хлопчику днями виповнилося.

Далі

Зміст

вісім ‒ гойднулася, наче просилась на зліт. У спальні заплакала двомісячна Маринка. ‒ Збирайся, сину. Наплічник свій не забудь. Тато нас захистить, ‒ пригорнула на мить дитину і мерщій до маляти. Дорогою з містечка до траси машина в’юнко петляла, оминаючи потрощені сосни і вирви від вибухів. Мама вирулювала, ціпко тримаючи кермо. Андрійко згадав, як вона наполегливо вчилась на курсах екстремального водіння. Коли автівка вперлась у вервечку інших авт попереду, ходу довелося стишити. Гул літаків над головою став чутнішим і моторошнішим. Вчепившись у «тривожний» рюкзачок, приліпившись до автолюльки з Маринкою, Андрійко з пляшечки підгодовував сестру. Молочну суміш навчився готувати, коли у мами Інни тижнів два тому пропало молоко. Тоді новини приносили щораз тривожніші звістки про ймовірний потужний ворожий напад. Максим, Андрійків тато, віднедавна у лавах територіальної оборони. Встиг пояснити синові, що цей місцевий підрозділ війська протистоїть ворогові тут, де рідний дім. ‒ А твій блокпост, сину, біля наших дівчат. Думай тадій, ‒ казав він. Максим раніше мав справу з комп’ютерною клавіатурою, з автоматом ‒ ніколи. Хлопчик мружився, уявляючи тата захисником зі справжньою зброєю. Виходило не дуже,

збивали мультяшні рейнджери з райдужною суперсилою. Хоча, добре, що іграшковий одноріг звідтам ‒ отут, у рюкзачку: най буде. Ну, для Маринки... Дивом вдалося їм вискочити з того пекла. Коли без зупинок догналися до дідової рівненської хати, бабуся плакала й обіймала усіх трьох: ‒ Господи, Іннуся! Доню, діточки любі! Слава богу, цілі! Дідько приніс на нашу землю цю чумну навалу, горіть у пеклі, іроди росіянські! Дідусь заніс речі ‒ пару дорожніх сумок, куди мама завчасно склала необхідний немовляткові мінімум: тато вчасно переконав ‒ це не зайве. Цілий день дідусь розчулено торочив: ‒ Ти героїня, доню. Діточок і себе порятувала. Я б, напевно, скляк. Як мій дідо про тамту війну згадував ‒ а більше мовчав ‒ то я ціпенів, їй-богу... Мо’ тому й сталося, що замолоду коліно травмував, хай йому грець, так і не служив, лишень хати будую. За день по тому Андрійко чув, як дідусь переказує бабусі: ‒ Наші мусили підірвати мости, аби не пустити ворога в столицю. Як то виїхала Інночка, героїня наша, не уявляю... ‒ Боже-боже, ‒ тяжко журилася бабця, ‒ нема де сховатися від нечисті тої. Де твоя їм кара? Де?!

Далі

Зміст

Жахливими подіями карбувалась у пам’яті географія рідної країни. Тижні минали одним нескінченно довгим днем пекучих втрат, де одної миті ворожа ракета прошила Андрійковий будинок. Розгатило й спортмайданчик, тепер це глибока вирва з уламками снаряду. Андрій не знав, чи його друзі у безпеці, сумував за спільними іграми в м’яч. Він помагав мамі, трохи читав, згодом дистанційно налагодились шкільні уроки. Зрідка вдавалося телефоном поговорити з татом. Він разом із нашим військом нищить ворога нещадно. Андрійко з дідом слухають новини: скільки літаків збито, кораблів потоплено. Часом мама відвозить у татів підрозділ необхідне обладнання, яке волонтери купують коштом звичайних людей. Гасає, як каже бабуся, і докладає «своїм синочкам» судки вареників. А поки чекає дочку, молиться за Маринку, за збройні сили, за усіх нас. Тепер Андрійків блокпост ‒ усе дідове обійстя. І одно-рожик помічний: Маринка вже доповзає до нього, росте. * * * Стрекотня настирливо тривала. ‒ Мам! ‒ спросоння погукав хлопчик, та ніхто не озвався. Невже він проспав найстрашніше? Чи мама з Маринкою і бабусею встигли сховатись у льох? А дідо? Через хворе коліно він не лазив до льоха, перечікував небезпеку в коридорі між двома стінами без вікон ‒ це правило Андрійко вивчив давно. Хлопчик навшпиньки вийшов з кімнати. В коридорі пусто. ‒ Діду! Мамо, бабусю, де ви усі? З ґанку вчувалося безтурботне сестриччине лепетання. Збентежене хлоп’я вибігло на двір. На розі хати у променях літнього сонця стояла усміхнена мама з веселою Маринкою на руках. З-попід руки вона вдивлялася туди, звідки линуло торохкотіння, що нині збудило хлопця.

Бабуся з якоюсь рябою одежиною на оберемок, не видно проти сонця. Посеред картопляної грядки дідусь сперся на заступ: вкопав трохи бульби. Поруч нього незнайомий худенький хлопчик. Теж дивиться туди, звідки звук. То що ж там коїться таке? Андрійко пробіг повз усіх. За ворітьми, де починався вузький перелісок уздовж залізниці, плечистий чоловік в армійських штанях і дідовому брилі розмашисто зносив мотокосаркою дикорослий бур’ян. Живий супергерой уперто розкидав на два боки грубі пагони, що густо буяли після кількох весняних злив. За ним, цим дужим незнайомцем, лишалася гладко стрижена широка стежка. Андрійкові згадався моріжок стадіончику біля дому, мимоволі він став підходити ближче. Аж ось чоловік щосили чвахнув по бадиляччу й, перекриваючи торохкотіння косарки, завів: ‒ А ми тую червону калину підіймемо! А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо! - Тато! ‒ скрикнув Андрійко й щодуху пустився до нього, упізнавши рідний голос. Заглушене приладдя відкинуте вбік. Максим міцно підхопив сина, закружляв, здіймаючи Андрійка до неба з білими хмарками, які були колись у його дитячій кімнаті.

Далі

Зміст

* * * Снідала родина під виноградним навісом: на щастя, повітряної тривоги не було. Худенький хлопчик виявився Сашком, сином татового побратима: його евакуювали із загарбаного містечка і поки він житиме тут. Дорослі зносили наїдки ‒ молоду картоплю з кропом, бабусині котлети, салатну зелень з клаптика охайного городу. І Андрійко доклався: тарілки, виделки, серветки розклав, як годиться. Притулився до тата. Максим тихо радів мільйону синових питань, слухав, як доня щебече, як вітер листям шарудить, і дихає поряд кохана. Коротка у воїну відпустка... ‒ О, мама-теща героїчно здолала бруд війни. Дякую, ‒ нарешті озвався він, коли бабуся розвісила випрану «піксельку», татову військову форму. ‒ Уклін всім хлопчикам, здоров’я міцного синочкам, героям нашим, ‒ розчулено зітхнула вона. * * * Перед тим, як Максим повернувся на фронт, дідусь довго говорив з ним наодинці. Згодом оголосив: як у стрій не годен, то збиратиме бригаду для відбудови знівечених жител. Бабуся перехрестила чоловіка і замісила багато тіста. Цієї осені Сашко вперше має піти до школи. Андрійко взявся по своїх книжках вчити з ним українську абетку, бо кожен може зробити щось корисне для країни і для омріяної перемоги. Євгенія Пірог

Разом з татом

Притягнула в нірку мишка із бібліотеки книжку. Всілись колом мишенята, та не вміють ще читати. На обід з домашнім сиром тісто мама замісила. ‒ Прочитай нам,просять тата.‒ Тут у книжці котенята.На обкладинці картина:вся зібралася родина,кішка щось муркоче тишком, поки кіт читає книжку...‒ Мають кицьки хитрий норов, ‒ каже Тато Миш суворо.‒ На сьогодні досить, мишки, вам читать котячі книжки.‒ А на цій сторінці, тату, ‒ навкруг книжки зайченята. Серед зелені й травитеж читають. Подиви’!‒ Обхитрують, мо’, лисицю? Балачки і небилиці!Зайців книжка ‒ не про нас. Вам лягати спати час.

Далі

Зміст

Просять діти: ‒ Зовсім трішки Почитай нам, тату, книжки! Тато-заєць, он, з городуДіткам йде читати сходу. А малеча зайченяти Моркву з ним іде сапати.Найманюнє мишенятко Обійняло ніжно татка: ‒ Ми лишень вчимось читати, Почитай нам, любий тату! Умостилося на руки й друге ‒ здобувать науки. Третє сторінки гортає Й татусю все примовляє: ‒ Різних є книжок багато, щоб читали діти з татом.Раптом вгледів Миш картинку: Тато-миш на всю сторінку! Біля нього вряд сім’я Дружно в книжку загляда. ‒ Отакої... Дивні штуки! Що ж, читатиму вам, любі! Вечір. Мишенята в ліжках. Сняться їм новенькі книжки, що читають разом з татом по домівках всі малята. Марія Солтис-Смирнова

«Татусю, почитай-но мені казку!» І я дитячу книжку відкрива... Адже у ній добро, любов і ласка,Закладені в друковані слова.Сторінку за сторінкою гортаюІ мова весняним струмком дзвенить... Притихлій доні вголос я читаю, Як треба в мирі в цьому світі жить.Як треба честь і дружбу цінувати, Як обирать мету й до неї йти... У книжках є усього так багато, Щоб дітям відкривать нові світи. Захопленням дитячі зорять очі... І я таку помітив дивну річ - Коли татусь читає, то охоче Дитина буде слухать день і ніч. Роки минули, виросли вже діти, Моє ж волосся вкрила сивина... Так, вік устиг багато що змінити Незмінна, мабуть, тільки лиш весна. Вона дарує споконвічну ласку, А ще знайомі чую я слова: «Дідусю, почитай-но мені казку!» І я, щасливий, книжку відкрива... Олександр Афонін

Далі

Початок

Підготувала Романова М. М