Фундатор української опери С.С.Гулак-Артемовський

Спогади праправнучки П.П. Гулака-Артемовського Ольги Олексіївни Шляхової "Великий і розлогий козацький рід Гулаків започаткував Іван Гулак, що служив генеральним обозним у гетьмана Дорошенка з 1669 по 1675 роки. У 1673 році цей Іван Гулак придбав у черкаського мешканця Михайла Морочка подвір’я у Черкасах. З того часу одна із паростей роду Гулаків заснувалась на Черкащині. У 17 столітті один із представників цього роду – Патрикій Гулак жив у містечку Городищі на Черкащині. Він володів невеликим хутором Гулаківщина, 36 десятинами землі. Цей хутір згодом успадкував його син, Петро Патрикійович Гулак, який служив священиком у Городищенській церкві Покрови Божої матері, що була збудована у 1742 році (дані церковного архіву в церкві Покрови). За дружину мав полячку Артемовську, прізвище якої добавив до свого, і таким чином з’явилося подвійне прізвище Гулак-Артемовський. Пізніше це подвійне прізвище взяв собі і його онук Семен Степанович Гулак-Артемовський. У сім’ї Петра Патрикійовича народився майбутній байкар."

Пам'ятник композитору у м.Городище, центр міста Меморіальна дошка, присвячена С. Гулакові-Артемовському у Києві на Набережно-Хрещатицькій вулиці, будинок №31 Пам'ятник на могилі С.С.Гулаку-Артемовському у Москві на меморіальному Ваганьковському цвинтарі Народний художик Галина Кальченко біля свого шедевру (висота пам'ятника 7,5 метрів) Пам'ятний знак на місці садиби батьків С.С.Гулака-Артемовського, м.Городище Бронзовий бюст, автор Г.Кальченко у музеї Гулака-Артемовського, м.Городище

Семен Степанович Гулак-Артемовський — видатний співак, автор невмирущої опери «Запорожець за Дунаєм» — народився 4(16) лютого 1813 року в Городищі на Черкащині у сім'ї священика. З дитинства він виявив здібності до музики, мав прекрасний голос (дискант) і добре співав. Одинадцяти років його віддали до духовного училища в Києві, а 1835 року зарахували до семінарії. Семена не так цікавили обов'язкові предмети в тих учбових закладах, як хоровий спів. Він став постійним учасником хору, його кращим солістом. Саме через спів відбулося знайомство юнака з великим російським композитором М. І. Глинкою. Ця зустріч у 1838 році докорінно змінила життя Гулака-Артемовського. Завдяки Глинці він стає професіональним оперним співаком. Глинка привозить майбутнього композитора до Петербурга і протягом кількох місяців займається з ним, а 1839 року відсилає Гулака-Артемовського продовжувати навчання в Італії. До Петербурга Семен Степанович повертається 1842 року і стає солістом Марийського оперного театру. Тут він працює понад 20 років, виконуючи ряд партій у вітчизняних і зарубіжних операх: це Руслан («Руслан і Людмила» Глинки), Мамай («Куликова битва» А. Рубінштейна), Фролло («Есмеральда» О.Даргомижського), Мазетто («Дон Жуан» В. Моцарта), партії з ряду опер Г. Доніцетті, Дж. Верді та ін. 1864 року Гулак-Артемовський переїздить до Москви Через рік він остаточно залишає оперну і драматичну сцени. Помер він 5(17) квітня 1873 року, похований на Ваганьківському кладовищі Ще в 50-ті роки Гулак-Артемовський почав займатися композицією, у його доробку — вокально-хореографічний твір «Українське весілля», водевіль «Ніч напередодні Іванового дня», дві пісні («Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться»), кілька романсів і обробок українських народних

Дружба двох геніїв Всім небайдужим до літератури і мистецтва відома незрадлива, зворушлива дружба генія слова Тараса Григоровича Шевченка й генія опери Семена Степановича Гулака-Артемовського. Познайомилися вони далекого 1838 року в Петербурзі. Відтоді стали нерозлучними друзями в радощах і бідах, у злетах і падіннях.... Семен передавав звісточку для своєї старенької неньки в Городище з Петербурга через Тараса, коли той перебував в Україні; писав листи йому і підримував матеріально, коли той «служив» солдатом у Новопетрівському укріпленні, й багато хто від нього відвернувся. Повернувшись із заслання, Тарас почувався в гостях у друга, «як у своїй рідній хаті», називав його рідним братом, подарував Семеновій дружині автопортрет з дарчим написом. Композитор віддячив поету-другу, присвятивши йому пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою». Гулак-Артемовський сам виконав її 19 серпня 1858 року в виставі «Москаль-чарівник». Вона стала однією з найулюбленіших для поета... У Городищенському музеї нашого видатного земляка є картина з однойменною назвою «Стоїть явір над водою», подарована її автором художником Георгієм Васильовичем Терпиловським у день відкриття пам’ятника композитору, співакові й актору Семенові Гулаку-Артемовському в Городищі 16 жовтня 1971року... Картина розміром 140 х 110 см була написана олійними фарбами. З полотна Терпиловського до нас ніби линуть звуки мелодії пісні, що їх творить Семен. Тарас зажурено слухає, підтримуючи похилену голову рукою і спершись ліктем на фортепіано. На стіні затишної кімнати портрет учителя композитора Михайла Глінки. Назву картині дав сам автор, відобразивши в її змістові (вже не можна точніше) слова улюбленої поетової пісні: «... На козака недоленька, козак зажурився...» ... І нині для всіх, хто вглядається в полотно Георгія Васильовича Терпиловського, справді лине мелодія улюбленої Кобзаревої пісні, слова якої зворушують своєю ліричністю, своїм життєвим змістом: Стоїть явір над водою, В воду похилився, На козака недоленька, Козак зажурився. Не хилися, явороньку: Ще ти зелененький, Не журися, козаченьку: Ще ти молоденький. Не рад явір хилитися – Вода корні миє, Не рад козак журитися – Так серденько ниє. Картина з однойменною назвою "Стоїть явір над водою", автор Г.В.терпиловський

Лист Тараса Шевченка 1852 – 1855 рр. до С. С. Гулака-Артемовського 1 липня 1852 р. Новопетровське укріплення 1 июля 1852. Всякое даяние благо, тем более, если оно неожиданно, как, например, твои 20 р., полученные сегодня. Благодарю тебя, искренний друже мой! Трижды благодарю. Ты знаешь, я прежде, в счастливое мое время, не ворочал, можно сказать, капиталами, а теперь, когда я уже шестой год и кисти в руки не беру (мне рисовать запрещено), то можешь себе представить, что значат для меня твои 20 руб.! Только вот что: если я не ошибаюсь, у нас с тобой уговору не было, чтобы платить мне за работу. Кажется, так. Правда, давно это было; я могу и забыть. Я помню только печене порося и пирожки в корзинке. Помнишь ли, добрый друг мой! Счастливое время! Кажется, недавно, а вот уже 12 год тому назад! Летят наши годы, – Бог их знает, куда они так торопятся… Я как теперь вижу тебя, непосидящего Элькана, и флегму Федота, и щирого козака Кухаренка, та ще родича твого скрипника, та ще… і Бог їх перещитає. Много их… где-то они теперь? Живут себе дома припеваючи; только я один, как отколотая щепка, ношуся без пути-дороги по волнам житейского моря! И в самом деле, где меня не носило в продолжение этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек все исплавал и теперь сижу в Новопетровском укреплении та жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северо-восточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо – ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь – просто черт знает что! смотришь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет – просто хоть давись; так и удавиться нечем. Да, человек в несчастии живет в самом себе, как говорят разумные люди, т. е. размышляет. А к чему ведет размышление? спросить бы этих умных людей. К тому, что разрушает надежду, эту всесветную прекрасную обманщицу! Признаюсь, я долго надеялся, но потом и рукой махнул. Да и в самом деле, мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе да и умру, кажется, солдатом. Какой-нибудь да был бы скорее конец, а то, в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить. Если будешь писать Ивану Михайловичу, то благодари его от меня за его участие в твоем добром деле. Я сам хотел писать ему, да боюсь: Бог его знает, может быть, он еще и рассердится, что как, дескать, смел солдат себе позволить то и то… Правда, он был когда-то человек негордый, да ведь это было давно, а время и счастье сильно людей изменяет. Впрочем, я не думаю, чтоб И[вана] Михайловича] переменило генеральство; он, мне кажется, такой же добряк и хлебосол, как и прежде был, – поэтому я все-таки напишу ему, только не с этой почтой. А почта у нас приходит и отходит один раз в месяц. Чи жива в Городищі твоя стара мати? Коли здравствує, то низько кланяюся їй. И кланяюся всем общим нашим знакомым, особенно А. Элькану и С[емененку]-Крамаревскому – когда здравствуют. О новостях литературы, музыки и театра я не имею совершенно никакого понятия: кроме «Русского инвалида», ничего у нас не имеется; «Северную пчелу», газету литературную, забыл уже как и зовут. Сначала было для [меня] ужасно тяжело без всякого чтения. Потом стал привыкать и, кажется, совсем привыкну, – когда бы поскорее! а то сидишь, сидишь сложа руки, да и захочется прочитать что-нибудь новенькое, а его нет. Так больно станет, что не знаешь, куда деваться. Но самое мучительное для меня то, что мне рисовать не позволяют. А причины – не знаю почему. Тяжело! больно тяжело! А делать нечего… Прощай, мой искренний друже, не забывай безталанного. Т. Шевченка. Р. S. Чи не зострінешся часом з Василем або Михайлом Лазаревськими, то познакомся з ними. Сегодня попался мне лоскуток печатной бумаги; читаю, а там говорится о концертах прошедшей весны и о концерте г. Артемовского как о замечательнейшем, и артистке г-же Артемовной, очаровавшей слушателей игрой на инструменте, давно забытом, т. е. на арфе! Боже мой! – думаю себе. – Он уже женатый! Господи, пошли тебе счастие в твоей семейной жизни!.

Музична творчість С.С.Гулака-Артемовського Балада Слова О.Толстого для голосу в супроводі фортепіано. Вперше виконана 15 березня 1851 року Українська танцювальна пісня Для хору в супроводі оркестру вперше виконана 17 травня 1851 рок в «Картині степового життя циган» Била жінка мужика Обробка української народної пісні для одного голосу в супроводі фортепіано. Вперше виконана 30 квітня 1851 року Оженився чоловік та взяв собі жінку Обробка української жартівливої пісні для одного голосу в супроводі фортепіано. Вперше виконана 29 вересня 1852 року Українське весілля Твір написаний на початку 1851 рок, вперше виконаний 18 липня 1852 року. Оркестрову зробив К.Лядов Ніч на передодні Іванова дня Музика до власної комедії – водевілю. Вперше виконано 26 травня 1852 року Романс Вперше виконаний 26 березня 1853 року Музика до драми Хорова пісня з сольним заспівом і танком рибалок. Вперше виконана 11 травня 1853 року Я говорив тобі Слова М.Ю.Лермонтова. Романс для супроводу фортепіано. Вперше виконаний 15 січня 1852 року Стоїть явір над водою Слова народні. Присвячена Т.Г.Шевченку. Вперше виконана автором 19 серпня 1858 року Спать мені не хочеться Українська пісня. Написана для видатної української співачки Д.Леонової. Вперше виконана 19 вересня 1861 року у водевілі І.Котляревського «Москаль чарівник» в Петербурзі Запорожець за Дунаєм Вперше виконана 14 квітня 1863 року відбулася у Маріїнському театрі в Петербурзі

У Городищі представили генеалогічне дерево автора першої української опери Гулака-Артемовського У Городищі в музеї Семена Гулака-Артемовського представлено генеалогічне дерево цього славетного роду. Як інформують у Черкаській ОДА, усього тут близько 230 імен. Значну роботу щодо упорядкування відомостей про родовід здійснила Ольга Шляхова з Городища. Це історія її родини, адже її мама була правнучкою Семена Гулака-Артемовського по його брату Петру Степановичу. – Створити родинне дерево Гулаків-Артемовських спонукало велике родове дерево Тараса Шевченка, яке можна побачити в музеї Кобзаря, – розповідає Ольга Олексіївна. – Розпочала роботу над деревом роду ще в 2004 році. І до відкриття, а саме до відновлення роботи музею в 2009 році, я його написала. Родовід Гулаків було нелегко складати: листувалася, дзвонила, їздила до нащадків Гулаків-Артемовських. Але все це робила з натхненням і любов’ю. Так, рід Гулаків походить від генерального обозного Івана Гулака, що служив у гетьмана Петра Дорошенка. У XVII столітті в Городищі оселився Патрикій Гулак. Він володів невеличким хутором Гулаківщина з 36 десятинами землі. Згодом, його успадкував син Петро, який служив священиком у церкві Покрови Божої Матері. У Петра Патрикійовича було троє синів: Василь, Степан і Петро. Василь і Степан, за сімейною традицією, прийняли духовний сан. А молодший – Петро Петрович – був педагогом, поетом-байкарем. Він сягнув висот науки та став ректором Харківського університету. В композитора та співака Семена Степановича було дві доньки, які в дитинстві відійшли у вічність. Тому рід продовжувався по лінії його братів. Чимало нащадків живуть на Городищині, Черкащині, в Києві, Донецьку, Одесі, Запоріжжі, на Луганщині, Москві, Краснодарському краї, Польщі, Німеччині, Чехії та інших містах і країнах.

Історія єднання двох родин Родину Гулаків-Артемовських із родиною Симиренків поєднують дружні стосунки. Степан Симиренко був хрещеним батьком С.С. Гулаку-Артемовському. Факти свідчать, що в Городищі Степан Симиренко мав землю. І не де-небудь, а на Піщаній. Себто там, де й Гулаки-Артемовські! Одну місци­ну на Вільшанці й понині називають Симиренчиною Греблею. Отже, Стефан Артемовський, Степан Симиренко були не просто земляками- городищанами, ащей сусідами. З усього видно - добрими, бо тільки добру й близьку людину беруть хрещеним батьком своїх дітей. Майже ровесники (Артемовський 1772 року, Симиренко 1765-го, як для чоловічої дружби, різниця Ш незначна), вони, напевне, добре господарювали й И часто допомагали одне одному. Адже відомий потяг ставити водяні млини, вітряки... На Піщаній, на Вільшанці, напевне, стояли водяні млини обох господарів, хоч господарство Симиренка, можливо, було успішнішим. Також добре відомі його вміння й хист до торгівлі. Тож землі на Піщаній розорювали, вирощували збіжжя, і Степан залюбки торгував і зерном, і борошном, і живністю... Недаремно ж уже його син Федір стане відомим купцем-мільйонером... Хист батька перейняв і нащадок... Тож Степан був заможною людиною, добрим господарем, шанованим у містечку. Він дружив з Артемовським і як сусід, і як кум часто відвідував його, і, як мовиться, жодне сімейне чи релігійне свято не обходилося без кума «Стефана Семеренька». Можна сказати навіть більше: Степан Симиренко був «родинним» кумом, адже, наприклад, у вересні 1813 року хрестив сина Івана в рідного брата Стефана, Василя, до слова, старшого диякона Покровської церкви. Значить, Симиренка не цуралися й інші Артемовські. Бо, безперечно, були нате причини, щоб не цуратися, а навпаки - щиро поважати й любити. Вихідця з козацтва, Степана Симиренка обминула кріпацька доля. У Городищі він був знаний як син козака та ще й дуже відомого. Завдяки господарському хисту зумів розбагатіти, що також говорить про нього як про вільну людину. І ще раз підкреслимо: у Степана Артемовського Симиренко хрестив чотирьох синів, і востаннє його взяли за кума 1813 року, коли народився Семен. Читаємо запис у Метричній книзі: «Месяца февраля 4. У благочинного священника Стефана Артемовского и жени его Варвари родился син и кре-щен февраля 6 именем Симеон. Молитвовал и крестил священник Иоан Левицкий. При требе бил диякон Василий Артемовский и пономарь Исидор Ляшевич. Вос­приемниками били Фекла, жена стихарногодъячка Кирили Алексан­дровича, Стефан Семеренько». На промовистий факт, що в нашого знаменитого співака й композитора хрещеним батьком був Степан Симиренко, ніхто з дослідників не звертав уваги. А даремно. Адже це свідчить про міцну дружбу представників роду Гулаків-Артемовських і роду Симиренків. Тобто, їхні життєві долі тісно перепліталися. Загальновідомо є також те, що Семенів дядько, відомий поет і байкар Петро Петрович, листувався з керуючим заводом Симиренків у Млієві Олексієм Івановичем Хропалем, зятем Федора Степановича Симиренка, з яким товаришував і наш Великий Кобзар. Варто не забувати, що «Кобзар» було видано коштом онука Сте­пана Симиренка, Платана. Можна припустити й те, що про Симиренків Тарас дізнався й познайомився через Семена. Бо не міг він не розказати найкращому товаришеві про свого хрещеного батька, його родину. І відвідуючи маму композитора, Варвару Арсентіївну, Тарас міг відвідувати й передавати вітання від Семена й родині Симиренків. Маю на увазі ще до заслання поета, бо відвідини Млієва і фірми Яхненків Симиренків будуть пізніше, і то вже інша розповідь. Так, Семен Степанович ніколи не забував, хто був у нього хрещеним батьком, завжди з теплотою відзивався про Симиренків і також відвідав їх під час своєї єдиної гостини в рідному краї 1844 року. Хоча хрещеного Степана у живих, мабуть, уже не було...