Василь Симоненко

«Безсмертячко ти моє кирпате…»

Життєва доля Василя Симоненка.

Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Вася Симон.

1935

Ріс без батька, але добрий і розумний дідусь Федір Трохимович старався бути онукові учителем, другом і наставником ,мати – Ганна Трохимівна- надзвичайно любила дитину, але за каторжною працею в колгоспі не бачила світу..

Василь Симоненко народився в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині 8 січня 1935 р.

1952

вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).Серед однокурсників Василь вирізнявся внутрішнім аристократизмом, був красивою, чистою людиною, безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом.

У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях,

1960

натрапив на поховання мирних жителів, знищених сталіністами, на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у районі Биківні. Їх вразив акт вандалізму: діти грали у футбол людським черепом. Після побаченого з’явився вірш «Пророцтво 17 року»:

У 1960 році Василь Симоненко разом з колегами Клубу творчої молоді

1963

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

1942

4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952).

Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі:

1957

з якою пов’язав своє сімейне життя і народив синочка Олеся. Саме синові митець присвячував казки(«Цар Плаксій і Лоскотон») , читав вірші і розмовляв на різноманітні теми.

Але під час проходження журналістської практики йому в серце запала кур’єр обласноїдрукарні – вродлива дівчина Люся,

1962

Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка "Тиша і грім". П’ять заповідей митця: 1.Знати мову, якою пишеш. 2.Стати освіченою людиною. 3.Не бути байдужим до оточуючих. 4.Працювати до сьомого поту. 5. Мати те, що від Бога- талант.

Василь Симоненко став членом СПУ.

1964...

(книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного "Лебеді материнства" з передмовою Олеся Гончара. Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Вийшла посмертна збірка "Земне тяжіння"

У Івася немає тата. Не питайте тільки чому. Лиш від матері ласку знати Довелося хлопчині цьому.

Мама: «Оце ніби бачу сина з перших його днів. У школі він вчився тільки на «відмінно». Школу закінчив із золотою медаллю. А вчитись йому було ой нелегко! П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту – в сусідніх селах. А це 9 кілометрів лише в одну сторону. Весною чи восени – то ще нічого, а взимку-то біда. Повоєнні ж зими були люті. А пальто у Васі- пошарпане, чоботи – діряві. Тільки ніколи ні разу він не запізнився на перший урок...Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, добрим і сердитим. Але більше всього добрим. Добрим і щедрим...» Учителька математики: «Любив математику. Якось був вечір зустрічі з нашими випускниками. Василь прочитав там власний вірш, у якому було привітання гостям і подяка вчителям. Коли його запитували, чи не краще йому покинути навчання, чи не важко щодня туди й назад долати довгу дорогу, він заперечував перше питання, а на друге відповідав: « Та чому там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю..»

Василь Симоненко «Найбільше люблю землю, людей, поезію...і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого» Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного "розвінчання культу особи", з'явився сонет "Поет" , опублікований тільки 1988р. "Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому".

У 1957— 1960 рр. працював у газеті "Черкаська правда", потім, у 1960— 1963 pp.,— у газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої газети", а також займався літературною творчістю. Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки, вірші, статті, фейлетони, консультував поетів-початківців. Нариси Симоненка викликали широкий резонанс, молодь і старше покоління високо поціновували і його поезії. "Ми — не безліч стандартних "я", А безліч всесвітів різних".

Уже немає місця для могил! Уже народ – одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля.

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. «Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції»,— писав він 6 липня 1963 року.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р. Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь "сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: — Ось, подивіться... Ми жахнулись: всі руки були в синцях. — А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш". Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак. Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом "Молодь" "Вибране" поета "розсипали й по - живому шматували". Нарешті з горем та інквізиторським редагуванням 1981р. вийшли його "Лебеді материнства". Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевно б, репнуло від сорому й хули.

Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все одно застерігав: "Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів... Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути". Проте не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Ідоли обслинені, обціловані Ішли величаві в своїй ході. А поруч вставали некороновані Корифеї і справжні вожді. Вставали Коперники і Джорджоне, Шевченко підводив могутнє чоло, І біля їхнього вічного трону Лакузи жодного не було. Бо щире, високе небо Не підмалюєш квачем, Бо величі справжній не треба Спиратись на плечі

Не знаю , ким – Дияволом чи Богом- Дано мені покликання сумне: Любити все прекрасне і земне І говорити правду всім бульдогам.

Багатьом талановитим українцям доля відвела на цій планеті часу в обріз. Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Василь Стус прожили по 47 років, Леся Українка- 42, Павло Грабовський -38, Василь Симоненко – ще на десяток менше....