Голодомор

Штучний голод Споконвіку кожна українська сім’я працювала на власній землі, навіть тоді, коли її було небагато. Земля була основою життя селянської родини, батьки прищеплювали любов до неї. З організацією більшовиками колгоспів все змінилося. З болем і острахом вступали селяни до колгоспів. Повинні були віддати туди коней, корів, здати свої плуги, борони. Тих, хто не хотів бути колгоспником суворо карали. Влада вимагала від колгоспників все більше хліба, молока , м’яса. Навіть те що залишалося на посів, змушували здавати.

«Закон про п’ять колосків» У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та «інші елементи» розкрадають колгоспне і кооперативне майно, влада видала закон про охорону державного майна. Згідно із законом, за такі порушення передбачався розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин – 10 років таборів. Засуджені не підлягали амністії. Винним у розкраданні державного майна вважався той, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці, тому і виникла назва «Закон про п’ять колосків». За перший рік дії нового закону було засуджено 150 тисяч людей.

Кількість жертв Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисяч осіб, щогодини – 1168 чоловік, щохвилини – 20 людей. Існувала заборона записувати причину смерті «голод», тому в актах про смерть вказано: «від тифу», «виснаження», «від старості».

Вилучення золота Під час трагедії голоду держава вдалася до масового вилучення золотого запасу у населення за допомогою створених філіалів системи «Торгсину», де були встановлені завищені ціни на хліб. Голодний 1933-й рік вирізнявся великими показниками заготовленого золота. Якщо протягом 1932 року «Торгсин» купив в обмін на хліб 21 тону, то у 1933 році – 44,9 тон побутового золота.

Самчук Улас. Марія / Улас Самчук. – К. : Школа, 2009. – 320 с.: іл. Жах трагедії голодомору подається крізь образ Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом із рештою українців страшного голоду. Читач все чіткіше усвідомлює, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в своїх моральних переконаннях, але беззахисна перед злом.

Барка Василь. Жовтий князь / Василь Барка. – К. : Школа, 2007. – 251 с. Роман Василя Барки, представника української діаспори у Сполучених Штатах Америки, написаний у 1958-1961 роках і відомий у багатьох країнах світу. Автор розкриває одну з найстрашніших сторінок в історії українського народу і розповідає про голодомор 1933 року, який йому довелося пережити. Письменник створює символічний образ Жовтого князя, демона зла, що несе з собою руйнування, спустошеність, сіє страждання і смерть серед людей.

Мак Ольга. Каміння під косою / Ольга Мак. – К.: Лелека, 2004. – 144 с.: іл. Письменниця української діаспори змогла написати один з найбільш популярних серед українців закордону художній твір, присвячений подіям Голодомору 1932-1933 років. Два головних герої, хлопчик-сирота з села і вдова міського лікаря з Харкова, намагаються знайти шлях не тільки особистого порятунку, а й допомогти тим, хто насправді заслуговує на рятунок. Книга вперше побачила світ у 1973 році в Торонто.

Немиро Марія. Імена їх Ти, Господи, знаєш… / Марія Немиро. – Рівне: Волинські обереги, 2016. – 252 с. Про кожного можна писати роман, поему, п’єсу. Кожна сім’я вмирала окремо! Кожна людина страждала окремо! Тільки причина була одна. Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безвинних жертв Голодомору в Україні. «…Імена їх Ти, Господи, знаєш…»

Голодомору сльози і могили… І перед ними ми в боргу завжди За тих, що крихти хліба не доїли І не допили чистої води. Б. Демков «Біль голодомору»

Співають коники у житі, А жито мріє на ланах. Отак би в світі жити й жити, Аби лиш хліб у хаті пах. Аби лиш хліб... А як немає? Тоді немає і життя. Народ мій ціну й крихті знає – Він повернувся з небуття». О. Кротюк «Співають коники у житі»

Чорні дошки Газети регулярно публікували списки сіл, колгоспів, районів чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. Таку практику називали «чорні дошки» в противагу до дошок пошани. Занесення на «чорні дошки» означало смертний вирок: продовольчу блокаду, повне вилучення їжі, заборону торгівлі і підвозу товарів, заборону виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, міліцією.

Натуральні штрафи У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель, конфісковували будь-яке продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Таку політику називали «натуральними штрафами». На думку Сталіна, вона мала змусити селян здати державі, начебто, приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спершу каральні органи відбирали лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти. У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон.