Українські жінки в другій світовій війні

Підготувала бібліотекар КЗ "Тополинська ЗОШ І-ІІІ ступенів" ВРР ЗОШколова Жанна Олександрівна

Українські жінки в Другій світовій війні (декілька історій)

Знайомтесь: ця мила жінка – Нечепорчукова (Наздрачова (Наздрачёва) Мотрона (Матрёна) Семенівна (нар. 1924 р.). – єдина українка, яка є повним кавалером ордена Слави. Юна харків’янка жила мирним життям, готувалась до світлого та щасливого майбутнього допоки на Батьківщину не увірвалась війна… Вона закінчила Балаклійську акушерсько-сестринську школу та з квітня 1943 року пішла на фронт. Раз по разі санінструктор санітарної роти 100-го гвардійського стрілецького полку гвардії сержант медичної служби Нечепорчукова надавала першу медичну допомогу пораненим на полі бою. Виносила з-під вогню, перев’язувала, рятувала життя. Один за одним нагороджувалась відзнаками за свої подвиги. У складі того ж 100-го гвардійського стрілецького полку Мотрона Семенівна при прориві оборони противника на лівому березі річки Одер в боях на берлінському напрямку, під вогнем, винесла з поля бою сімдесят вісім поранених солдатів і офіцерів. Разом з піхотою вона подолала річку Шпрее і, будучи пораненою, продовжувала надавати медичну допомогу. З пістолета вбила гітлерівця, який намагався вести вогонь по пораненим. За це 15 травня 1946 року гвардії старшина медичної служби М. С. Нечепорчукова нагороджена орденом Слави 1-го ступеня, ставши повним кавалером ордена Слави. Після війни Мотрона продовжила мирне життя обірване війною – вийшла заміж, працювала в поліклініці і спеціальній школі-інтернаті. З часом доля її привела до міста Ставрополь. За свої заслуги Мотрона, одна з тисячі у світі, була удостоєна нагороди Міжнародного комітету Червоного Хреста – медаллю імені Флоренс Найтінгейл.

А ця чарівна дівчина – Пушина Феодо́ра (Федо́ра) Андріївна (1923-1944) — військовий фельдшер, лейтенант медичної служби, Герой Радянського Союзу. Молодим 19-річним фельдшером вона потрапила у 1942 році у пекло війни. У листопаді полк під командуванням полковника Петра Акулова вів важкі наступальні бої в Києві, відволікаючи на себе значні сили противника. У зв’язку з цим медчастина знаходилася в передмісті Святошина, куди доставляли поранених. Вранці 6 листопада 1943 року група німецьких бомбардувальників завдала бомбового удару по Святошину. Будівля, в якій перебували поранені, загорілася. Командир санітарної роти та Феодора кинулися рятувати поранених. З вогню вона винесла тридцять тяжкопоранених і коли кинулася за останнім, почав руйнуватися будинок. Командир виніс її з вогню, але вона померла в нього на руках від сильних опіків і травм. За надзвичайну мужність і героїзм, лейтенанту медичної служби Пушиній Феодорі Андріївні посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Похована на Святошинському кладовищі міста Києва.

Немало історія знає неймовірних історій. Така є і про наступну героїню – Октябрську (Гарагуля) Марію Василівну — механіка-водія танка, Героя Радянського Союзу. На початку війни вона евакуювалась в Томськ, де працювала на потреби фронту. Після загибелі чоловіка, комісара стрілецької дивізії І. Ф. Октябрського, Марія продала все своє майно та звернулась до Наркома оборони з проханням на власні заощадження збудувати танк, назвати його “Бойова подруга” і на ньому знищувати німців. Щоб здійснити цей задум вона закінчила курси механіків-водіїв танка. З жовтня 1943 р. гвардії сержант Октябрська стала механіком-водієм танку “Бойова подруга” у складі 26-ї гвардійської танкової бригади. На жаль, в бою в ніч на 18 січня 1944 року Марія отримала тяжке поранення і 15 березня 1944 року померла від ран у фронтовому госпіталі в Смоленську. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно їй 2 серпня 1944 р. вже посмертно.

А скільки історій, коли діти, у пориві бажання захищати Батьківщину втікали потай на фронт! А скільки собі додавали років! Не вийняток й ця тендітна дівчина. Це – Завалій Євдокія Миколаївна (1926-2010) – єдина жінка – командир взводу морської піхоти, гвардії полковник. З перших днів війна увійшла до її оселі. Тому, коли 96-й кавалерійський полк 5-ої кавалерійської дивізії 2-го кавалерійського корпусу став відступати через її село вона, 15-річна дівчинка, умовила командира полку взяти її з собою, сказавши, що їй скоро 18 років. У полку вона служила санітаркою. При переправі через Дніпро в районі Хортиці була поранена, відправлена до Краснодара в шпиталь. Після лікування була спрямована в запасний полк, але коли відбирали солдатів на передову, її прийняли за чоловіка, тим більше що вона була в гімнастерці і галіфе, а в документах було записано “Завалій Євдок. Мик”. Вона нікого переконувати не стала. Після того, як вона узяла в полон німецького офіцера, її направили у відділення розвідки, командиром якого незабаром стала. У одному з боїв вона була поранена і в шпиталі відкрилася таємниця про те, що “Євдоким”, який 8 місяців воював разом з десантниками, – дівчина. У 1943 році Євдокія була направлена на шестимісячні курси молодших командирів і після закінчення їх, в званні молодшого лейтенанта, була спрямована в 83-у бригаду морської піхоти командиром взводу. У ході Будапештської наступальної операції Євдокія Завалій зі своїм взводом, пройшовши через міську каналізацію з кисневими подушками, захопили бункер німецького командування. У числі полонених опинився генерал. За цей епізод вона була нагороджена орденом Червоного Прапору. Після закінчення війни її хотіли направити на навчання у військове училище, але позначилися 4 поранення і 2 контузії, отримані нею під час війни. У 1947 ріку вона демобілізувалася і переїхала до Києва. До останніх днів вела активну роботу серед молоді. Об’їздила безліч міст, військових частин, кораблів і підводних човнів з оповіданнями про свій взвод морської піхоти. Померла 5 травня 2010 року в Києві.

Павличенко Людмила Михайлівна (1916 – 1974) – снайперка часів Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. Фізично усунувши 309 ворогів, стала найуспішнішою жінкою-снайпером в історії. Війна застала Люду в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни вона добровольцем йде на фронт. І вже до липня 1942 року на рахунку Л. М. Павличенко було вже 309 німецьких солдатів та офіцерів (у тому числі 36 снайперів противника). Після отримання численних важких поранень, Людмилу, названу противником “Леді смерть”, не змогли відпустити попри її палке бажання на фронт. Адже вона була бажаною ціллю для ворожих снайперів. Тому Павличенко продовжила війну вже інструктором, навчивши не один десяток снайперів. Незабаром її визначили делегатом СРСР та направили серед дипломатів до Канади та США. Під час поїздки вона була на прийомі в Президента США Франкліна Рузвельта та стала близькою подругою першої леді Америки. Після війни доля привела її до Москви, де в 1974 році її життя обірвалось. Про цю видатну жінку з непереможним характером знято художній фільм “Незламна”

Як і тоді, українки продовжують пліч-о-пліч стояти на захисті своєї Батьківщини і нині. Більше 3500 наших співвітчизниць беруть участь в антитерористичній операції та забезпеченні її проведення. Багато з них вже ніколи не повернуться, але назавжди залишаться в нашій пам’яті. Пам’ятаємо – перемагаємо!

Дякую за увагу!